» Панщина у Виткові
Останні новини
Панщина у Виткові

Основною річчю панщизняного порядку було те, що закон визнавав нерівність між людьми: одні були повноправними панами, інші - підданими.

Ця нерівність найтяжче відбивалася на селянах. Австрійські власті дещо полегшили їх становище, скасувавши цілу низку повинностей, котрі тяжіли над ними за давньої Польщі. Селянин не був уже панською власністю і його ґрунт не був панською власністю. Поле, хата і худоба були тільки наполовину його власністю; зверхню власність над тим усім мав пан. Він був немов опікуном того хлопа; без панського дозволу селянин не міг ні продати, ні заміняти, ані збільшувати чи зменшувати своєї власності. Без панського дозволу не міг навіть одружуватись. Його праця даремна, безплатна була панським капіталом. Селянин зобов'язаний був робити панщину - пішу або тяглову - в залежності від його заможності. Пани забирали від хлопа ще й державні податки і брали для себе різноманітні данини: кури, яйця, мітки, мед, хміль та інші селянські вироби. Усе це було позаписуване у книгах - інвентарях і належалося панові згідно закону. Крім того, окремі пани видумували нові данини, не записані в інвентарях -посилали тяглих господарів безоплатно у далекі дороги з панським добром, а піших змушували працювали більше, ніж було записано в інвентарях. Деякі пани практикували розділювати зі своїх ґуралень горілку на селян, за яку хлопи мусили заплатити або відробити. Таким способом дідичі привчали селянина довгі роки до п'янства.

Дідич мав право віддавати хлопських синів до війська. Австрійські власті брали таких людей до військової служби строком на 20 років, пізніше на 12 літ.

Тільки пан мав право давати селянських дітей до ремесла, чи шкіл; уряд не приймав хлопських дітей до шкіл, поки дідич письмово не посвідчував, що звільняє того хлопця від панщини.

Згідно австрійських законів хлопський ґрунт не був власністю дідича: він не міг його самовільно від селянина відібрати, або дарувати комусь іншому. Але той ґрунт не був і власністю селянина, котрий не міг його ні продати, ні своїм дітям передати заповітом. Коли якийсь підданий утікав від пана з жінкою і дітьми, то залишений ним ґрунт називався пусткою. Дідич не мав права приєднувати його до своїх ґрунтів, але був зобов'язаний осадити на ньому іншого селянина.

Панщина для селян означала тяжку кривду, темноту, втрату почуття людської гідності. Селяни проклинали той порядок, що відображено в піснях та оповіданнях даної тематики.

Скасування панщини
Згідно з патентом імператора Австрії Фердинанда І від 17 квітня 1848 р. в Галичині було проголошено звільнення селян від панщинних повинностей. На основі розпорядження Міністерства внутрішніх справ Австрії від 1 жовтня 1850 р. для скасування всіх панщинних повинностей і визначення розмірів грошових відшкодувань дідичам було створено три міністерські комісії: у Львові, Станіславі і Кракові, які безпосередньо підпорядковувались Міністерству внутрішніх справ.

Комісія у Львові розпочала свою роботу в 1851 р. До її складу входили: міністерський комісар як голова комісії, чиновники юстиції та засідателі, Комісія займалася складанням списків, підданих, уточненням панщинних повинностей, виявленням документів, що підтверджують ці повинності, та визначенням компенсації дідичам. Втрати поміщиків від скасування панщини відшкодовувалися шляхом видання їм облігацій, які пізніше погашалися.

Комісія припинила свою діяльність у 1856 р., хоч виявлення документів про підтвердження панщинних повинностей з метою дістати компенсації продовжувалась ще тривалий час. Згідно документів згаданої комісії в 1848 р. у Старому Виткові було 14 цілоґрунтових селянських господарств, які мали від 20 до 23 морґів землі; 35 півґрунтових, у яких було від 10 до 11 морґів, 2 загородники, що мали понад 2 морґи та 6 сімей, які господарювали на панському ґрунті й обробляли від 1 до 2 морґів землі. Разом селяни мали 736 морґів землі та були зобов'язані відробляти дідичу Міру 3042 тяглих і 1976 піших днів, віддати до двору пана 189 корців вівса, 31 каплуна, 315 курей, 128 мотків прядива. Разом панщинна і натуральні данини були оцінені сумою 997 злотих і 9 крейцарів.

У Новому Виткові тоді числилося 114 сімей християн, які мали від 4 до 13 морґів землі. Єврейських родин було 68, які мали невеликі городи. Всієї землі містечко мало 753 морги, 14 нововитківських міщан мали пасіки. Християнські та єврейські родини зобов'язані були разом відробити 426 піших днів панщиниЛ крім того, християни платили податок за землю, а євреї - чинш від будинків і крамниць. Разом сума прибутків, які граф Мір отримував від містечка становила 331 злотий ринський.

Панщина в Галичині була скасована з 15 (за старим стилем 3) травня 1848 р. Умови скасування були визначені Віденським парламентом. Більшістю голосів парламент ухвалив скасувати феодальні повинності за викуп, дві третини якого мали виплатити селяни, а одну третину держава. 7 вересня 1848 р. закон про скасування панщини був затверджений імператором. Цим же законом за селянами визнано право громадян держави. Землі селянського господарювання і користування проголошено вільною власністю, а також скасовано право селян користуватися поміщицькими лісами і пасовиськами (сервітути).

Скасування панщини було видатною подією для селян. З 1849 р. день 15 травня (у XX ст. — 16 травня) селяни щороку відзначали урочисто. З цієї нагоди люди садили дерева, ставили пам'ятники у вигляді кам'яних, дубових, залізних хрестів, під якими закопували списки повинностей, нагаї та батоги, якими били селян на панщині тощо. Такі пам'ятні хрести були поставлені у Старому і Новому Виткові біля церкви, на Оборотові в центрі хутора. Більшість хрестів ще збереглися до нашого часу. Поставлені не в 1848 р., а 1898 р., коли відзначали 50-річчя знесення панщини.

Часто святкування скасування панщини набувало антипоміщицького характеру. Дідичі не могли примиритися із втратою своєї влади над селянами. Вони вдавалися до погроз, забороняли ставити пам'ятники тощо.

Власті поміщицько-буржуазної Польщі вбачали у відзначенні скасування кріпацтва селянами Західної України антидержавним злочином, вважали, що воно викликає незадоволення польською державою і тому намагалися заборонити його. У ЦДІАЛ збереглося кілька документів про заборону святкування 90-ї річниці скасування панщини на території Тернопільського воєводства.

Так, в циркулярі Тернопільського старости від 25 квітня 1938 р. про заборону вказано: „Влаштування такого святкування має злочинну тенденцію, бо нагадує часи окупації і викликає невдоволення польською державою. Тому необхідно оголосити населенню, щоб воно утримувалось від влаштування такого святкування на непотрібні сварки з владою (Витків Новий у Радехівському повіті тоді був у Тернопільському воєводстві).

У 1853 р. в Галичині утворено індемнізаційний фонд з додаткових податків як відшкодування за панщину. Для оплати цих відшкодувань потрібно було мати велику суму грошей. Отже, панщизняні тягарі ще були б довгі роки існували. Галичина мала сплатити борг до 1898 р., закінчити виплату всіх індемнізаційних облігацій, але місцева влада ухвалила „конверсію”, тобто розложення сплати на нижчий відсоток, але на довший час, бо аж до 1908 року.

Про суми грошових відшкодувань йдеться, між іншим, в листі від 16 липня 1857 р. Золочівської окружної поліції до дирекції львівської поліції, де зазначено, що графу Ф. Міру належиться відшкодування після знесення панщини від колишніх підданих:
  • - з міста Виткова Нового - 4193 флоренів;
  • - з села Старого Виткова - 12630 флоренів;
  • - з присілка Феліксівки - 1067 флоренів;
  • - з села Полового - 188831 флоренів.


Відшкодування не завжди надходили своєчасно. Це засвідчує заява адвоката Д. Городинського з 1861 р. до Намісництва у Львові, у якій адвокат просить видати йому, як уповноваженому графа Міра, з індемнізаційного фонду за Витківські маєтки - суму 1260 злотих ринських і 45 крейцарів. В резолюції заяви відмова - бо до каси цього фонду гроші не поступили.

Індемнізаційний податок був великим борговим тягарем. Його оплачували щорічними рентами. Нововитківські міщани в 1879 р. мали ще такі суми боргів, зокрема:
1) Янкель Гаран - 17 злотих ринських 15 крейцарів;
2) Юзеф Куницький - 17 злотих римських 15 крейцарів;
3) Мендель Иоллес - 33 злотих ринських 96 крейцарів;
4) Ян Тивінський - 21 злотих ринських 15 крейцарів;
5) Абрагам Арцтек - 17 злотих ринських 15 крейцарів;
6) Олександр Лотоцький - 17 злотих ринських 15 крейцарів;
7) Іван Мазуркевич свій борг 35 зл. 95 кр. сплатив протягом 1857-1878 рр.
8) Ян Білоусенко сплатив таку ж суму протягом тих же років.

Польська та українська національні гвардії Виткова
Події 1848 р. в Галичині були частиною загальноєвропейської історії 1848-1849 рр. Тут, як і в інших країнах відбувалася ломка старих феодальних відносин. Організовувалась польська національна гвардія. Самовільно створювались на місцях - у містах і містечках загони гвардії. Владою робилися заходи для розпуску польської національної гвардії та створення української національної гвардії.

Про події того часу у Виткові пише в своїх спогадах М. Білоус, зокрема про такі факти: 1848 р. у Виткові організувалась польська гвардія. У її складі польські пани з Радехова, Сішна та ін. сіл. Убрані в рогатівки з шаблями і довгими піками. До цієї гвардії пристав з Виткова лісничий, економ та маляр. Разом їх було біля 30-ти мужчин. На городі біля костела, де була посаджена картопля, на конях проводили вправи, вимахуючи шаблями. По такій “екзицирці” їли і пили у ксьондза та співали не раз до самого ранку і тоді роз’їжджалися. Пізніше у Виткові була створена українська гвардія. Всі українські господарі з передмість і деякі з міста. Вони озброювались в коси настроєні на сторч, вила і сокири, проходили витківськими вулицями вдень і вночі, загуменками, по лісах і ловили польських гвардійців. А Іван Білоус був комендантом одної такої патролі. Був озброєний у набиту шротом стрільбу, “а за пояс заткнув пістолє”. Так озброєний ставав на чолі 10-20 хлопів що чекали звичайно вечером перед нашою хатою і з ними “шнирив по всіх лісах”.

Господарство після скасування панщини
При феодалізмі земля належала дідичам. Деяку частину земельних угідь землевласники передавали у тимчасове користування своїм підданим. Такі землі називали рустикальними. У 1848 р. ці землі перейшли у власність тих, які ними користувалися, але право вільно нею розпоряджатися дістали аж 1868 р. Відтоді пішло роздрібнення земельних ділянок. Селянське господарство не може обходитися без хати та інших будинків. Дуже мало було таких господарств, котрі не мали окремої хати і жили під спільним дахом з іншими. Щоб збільшити площу ріллі проводили корчування лісів.

Культура господарства в Галичині після скасування панщини поступово зростала. Якщо в 1850 р. повсюдно практикувались трипільні сівозміни, то у 1920-х роках вони були вже рідкістю. Селяни більше землі удобрювали гноєм, а заможніші господарі купували також штучні добрива. Родючі землі гноїли кожний 5-6-й рік, а менш родючі - кожні 2-3 роки, крім того, використовували також посіви збагачувальними культурами, зокрема люпином. Старалися збільшувати поголів'я великої рогатої худоби, свиней, птиці. Коней утримували не всі, навіть середнього достатку господарі, бо часто добрі коні знижували рентовність господарств.

У Виткові ряд середньо заможних господарств утримували коней для заробітку: вивозу лісоматеріалів, обслуговування крамарів, купців тощо (Т. Карплкж, С. Утинкевич та ін.).

Знаряддя праці
Рільничі знаряддя праці, якими селяни користувалися у 1850 р., були майже такими як і в ХУ-ХУІІІ ст. вози були повністю дерев'яні. Плуг мав, у кращому випадку, вузький пасок заліза для краяння скиби, решта було все дерев'яне. У 1880-1890-х роках парокінні господарства мали вже плуги із суцільнометалевими лемешами для відкидання скиби. Борони найчастіше уже були дерев'яні із металевими зубами. На окуття воза використовували до кількох десятків кілограмів металу.

При користуванні старими дерев'яними плугами потрібно було 4 воли або коні, нові плуги могли тягнути два воли чи коні. Малі ділянки піскового ґрунту могли обробляти одним конем.

Недостатнє оброблення не удобреного чи мало удобреного ґрунту та ще й у несприятливі роки давали малі врожаї. Засівали землю давніми, неперспективними сортами збіжжя. Тільки в останній чверті XIX ст. спорадично почали появлятися нові сорти жита, пшениці, тощо. Дідичі використовували нові сорти насіння із Західної Європи, яке закуповували через Галицьке господарське товариство, реклами фахових часописів тощо. На фільварках почали користуватися новими знаряддями праці, такими як жниварки, сівалки, дволемішні плуги, парові молотарки та ін. Неврожайні роки чи більш урожайні у малоземельних господарів були відчутними для них, бо повторювалися легші чи важчі переднівки. Переднівок, тобто недостаток на весну перед новим урожаєм був відчутним явищем. Весною харчування рільників було менш повноцінним, ніж осінню. У переднівки харчувалися травами, деякими бур'янами (лобода), корою окремих дерев, перед жнивами -недоспілим зерном тощо.

При неврожаях люди вже в січні не доїдали. Але тоді можна було дістати лихварський кредит, переважно у євреїв, зерно або й гроші для його придбання.

Побудова залізниць в Галичині, удосконалення торгівлі помагали окремим регіонам легше переносити переднівки ч/з довезення з інших регіонів зерна, картоплі тощо.

Зазначимо, що у міжвоєнний період XX ст. переднівки менше турбували людей. Велику роль в піднесенні культури господарювання проводили громадські товариства: „Просвіта“, „Союз українок“, „Маслосоюз“ та ін. Поширювались брошури, часописи, календарі. Товариства „Просвіти“, „Золотий колос“ та ін., де публікувались матеріали про раціональне ведення господарства, рільництва, тваринництва, бджільництва, широко надавали медичні та ветеринарні поради. Люди навчилися давати собі раду із своїм бюджетом. Кожний господар добре собі розраховував, скільки йому потрібно на цілий рік зерна для себе, паші для худоби, на продаж. Ремісники, які мали сільське господарство, ще мали прибутки від свого фаху.

Дзьобан О. Історія Нового Виткова. - Львів, 2006., ст. 61-70.
Опитування
Всі

Яку соціальну мережу ви відвідуєте найчастіше?


Популярні новини