» Витків після війни
Останні новини
Витків після війни

Липень 1944 р. кривавився важкими боями на фронтах. Смертельно ранений німецько-фашистський звір відбивався тиснутий до Карпат радянськими військами. Ще в 1940 1941 рр. з Виткова були мобілізовані чоловіки, які в більшості не повернулися додому.

В 1944 р. з Нового і Старого Виткова були мобілізовані до Червоної Армії чоловіки віком від 18 до 50 років і без належної підготовки послані на смерть під Кенігсберг чи в інші місця. Не знали вони про надсекретний наказ головнокомандувача Й. Сталіна СП К» 0047 від 12 січня 1944 р„ згідно з яким беззбройних і невишколених солдатів із західних областей України гнали на першу лінію фронту під німецькі кулі та снаряди. За неповний 1944 рік у Червоній Армії загинуло 44730 галичан.

Ветерани війни стверджують, що багато нашої молоді (западенців, як їх називали) загинуло на фронті безпосередньо від рук СМЕРШ-івців (смерть шпіонам - офіційна назва жорстокого підрозділу радянської військової контррозвідки). Під час кожної атаки СМЕРШ-івці йшли позаду наступаючих. Коли хто із військових завагався — пристрілювали на місці.

Переселенці з Надсяння
Уряд СРСР 9 вересня 1944 р. уклав із самозванним Польським комітетом національнього визволення угоду про евакуацію українців із земель, що відійшли до Польщі. Це було на руку польським шовіністам, які „заохочували“ українців до виїзду в СРСР масовим терором, вбивствами, грабунками, побоями. Зі середини 1945 р. почали виселяти цілі села. До здійсненння масових депортацій підключали військо. Солдати оточували села, а уповноважені давали людям 2-3 години на збір, щоби ті забрали найнеобхідніші речі, що можуть умістити на фіру. До липня 1946 р. польський уряд депортував до УРСР біля півмільйона українців. А 27 квітня 1947 р. почалася нова нечувана за масштабами і жорстокістю сумнозвісна операція „Вісла“.

В той час з Франції повернули в Галичину до Виткова сім’ю Барила, колишнього заробітчанського емігранта.

Життя було складне і тривожне: облави НКВС, вивізки в Сибір, чи інші далекі місця в СРСР. Про плани виселення родин учасників визвольних змагань та ін. йдеться в доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У Грушецького — секретарю ЦК КП(б)У - М. Хрущову від 6.02.1946 р. де зазначено, що „необходимо выселить в отдаленные места СССР» такі кількості сімей і людей:
- Витків Старий - сімей 14, осіб - 42;
- Витків Новий - сімей 50, осіб - 1504.

З Старого Виткова тоді вивезли в Сибір чи в інші далекі місця СРСР — Д. Сафіяна, Пастуха з родинами, з хутора Оборотів сім ї: Обуха (Кравця), В. Сологуба, О. Свистуна; з Нового Виткова - сім’ї: Возняковських (Марію, Ольгу); Манько Філімона, Луцика Василя, Обуха Василя, Цвікілевича Івана. Серед ув’язнених у сталінських концтаборах і засланнях у глибинах Росії були: П. Гриневич, П. Дзьобай, А. Клочко, Т. Клочко, А. Карплюк, А. Луцик, Й. Манько, Є. Саболта, Л. Утинкевич, В. Цвікілевич, Є. Іваницький, Обух В.

Колективізація
Тільки в 1948-1949 рр. радянський режим на повну силу розпочав примусову колективізацію. Спочатку заможніших селян обкладали такими податками, контингентами, що вони не могли утримувати свої господарства. Зібраного врожаю зерна було недостатньо, щоб виконати „хлібоздачу“. Треба було дещо продати і за виручені гроші купити пшеницю та здати державі.

У дворі палацу Баденіх заснували Корчинську МТС (машино-тракторну станцію), де була молотарка з моторним двигуном. Цю машину привозили в господарства і заставляли швидше обмолочувати снопи та здавати зерно. Людей викликали до сільської ради і тримали по кілька годин, а то й добу, переконуючи про колгоспний „рай“. Під кінець 1948 р. в Новому Виткові заснували колгосп ім. Жданова. В березні 1949 р. у Старому Виткові був створений колгосп до якого залучили 79 господарів і назвали його іменем Кірова, а головою було „обрано“ Івана Кривого. Ці два колгоспи об'єднали з іменем Кірова. За розпорядженням партійних діячів почали сіяти, крім традиційних культур, ще й такі як коксагиз (каучуконосну рослину з роду кульбаб), кавуни. В наших кліматичних умовах ці культури не могли прижитися. Від годівлі овець відмовилися, бо вони несли тільки збитки колгоспові. На птахофермі через нестачу кормів кури закльовували одні-других і ферму закрили. В перші роки існування колгоспу в Новому Виткові та в сусідніх селах районна газета „Сталінським шляхом“ кишіла нападками на голів колгоспів, бригадирів, селян. Керівники колгоспів бачили тяжке становище односельчан і деколи дозволяли їздовим тримати коней вдома, а взимку мати транспорт в райцентр на базар, щоб якось вижити. На такі „неподобства газета гостро реагувала, а влада приймала відповідні міри. Так, 20 жовтня 1949 р. у згаданій газеті читаємо: „... Лаврентій Іваницький тримав коня дома, сіє утаяну земою, заробляє цим на стороні“; „голова колгоспу О. Питусільник, бригадир Струк дали ... Леонтині Карплюк коні на базар“).

В селі Полове, колгосп якого пізніше приєднали до витківського ім. Кірова, радехівський районний суд засудив трьох „куркулів“, які не могли виконати непосильний тягар хлібоздачі, на різні строки ув’язнення, зокрема:
- Зінько В. план хлібоздачі 53 цент. - виконав - 4,78 ц. - 5 років;
- Прихідько В. план хлібоздачі 43 цент. - виконав - 11,0 ц. - 5 років;
- Зузак Ол. план хлібоздачі 50 цент. - виконав - 7,43 ц. - 7 років.

На такий термін позбавлення волі у далеких таборах СРСР з поразкою виборчих прав на 3 роки та конфіскації майна їм належного, був вирок суду.

Тоді ж нововитківського колгоспника Онуфрія Луцика за нездачу деякої кількості зерна із свого поля, в сусідньому селі Тоболові, де ще не було колгоспу, вищезгаданий суд засудив на 10 років позбавлення волі. П’ять років відбував він висилку в Омську (південно-західний Сибір), а після смерті Сталіна його відпустили додому.

Тільки 9 жовтня 1949 р. господарів хутора Феліксівка затягнули до колгоспу „Заслухавши заяви одноосібників, прийняли їх до Старовитківського колгоспу, бригадиром там обрали Ярослава Соловія“.

Про врожайність колгоспних ланів у газеті „Заря комунізму“ за 7 вересня 1989 р. написано:
1949 р.
зернові (пшениця, жито) - 7,4 ц./з га
ячмінь - 6,3 ц./з га
овес - 5,5 ц./з га

Про плату за трудодні красномовно говорить тодішній фольклор:
Сидить баба на стерні
Та й рахує трудодні -
Що не день - трудодень,
Нема хліба ні на день!


Традиційне вітання при праці „Дай Боже щастя - дай, Боже, дякую! стало таким: „Дармо робиш! — Правду кажеш!“

В 1949 р. розпочали електрифікувати Витків. Спочатку електроенергію постачала Корчинська МТС. Перші лампочки засвітилися у школі, лікарні, сільраді, на колгоспному подвір’ї та у поштовій філії.

Всі будівлі колгоспу споруджені із селянських стодол. Праця на трудодні: за день роботи в полі можна було заробити 0,7-0,8 трудодня. Хіба на сапанні деколи можна було заробити трудодень. Їздовим записували 1-1,5 трудодня за день, а їздові на тваринницькій фермі могли заробити і більше: працювали вони від досвітку до пізнього вечора, чи темної ночі. Особливо важкою була праця по вирощуванню цукрових буряків. Треба було ці буряки висапати, прорвати, підгорнути, викопати, почистити, навантажити на автомашини й розвантажити на приймальному пункті в Радехові. Возили буряки на приймальний пункт переважно вночі, бо вдень їх копали і чистили. Люди жили за рахунок присадибних ділянок розміром до 0,25 га. Корову з цієї землі прогодувати було важко, соломи в колгоспі переважно не можна було одержати.

Залишався хіба що один вихід - украсти. І люди потроху вчилися красти. Колгоспники змушені були ходити на роботу, хоч там мало платили, бо інакше у них позабирали б присадибні ділянки, а це прирікало їх на голодну смерть. На роботу влаштуватися в місті було неможливо без довідки з колгоспу про згоду на працевлаштування, а також паспорта, якого жителям села не видавали.

Про врожайність сільськогосподарських культур, надої молока багато не пишемо (хоч вони звичайно зростали, враховуючи внесення в грунт мінеральних добрив, а в тваринництві зооветеринарний нагляд) бо знаємо, як часто їх добивались. Посіви страхували, а потім частина їх „вимерзала“, або „знищували миші“. То ж їх списували. Буряки, наприклад, росли собі й далі. А восени врожай зі списаних площ розкидали на несписані. За дояркою офіційно закріпляли 14-15 корів, фактично вона доїла 17-18 („зайві“ корови, просто не обліковувались).

Радехівська районна газета писала про успіхи Половецької бригади колгоспу ім. Кірова, де „зібрали по 25 центнерів гороху з гектара, в комору засипано понад 430 ц зерна, яке буде продано державі“ . А передовий пташник цієї бригади Антін Прихідько одержав від курки-несушки по 108 яєць за 8 місяців 1959-го року.

Ще не закінчилась війна, а в Новому Виткові під кінець 1944 р. почала працювати маслобойня, пізніше цех виготовлення шнурів, шевська майстерня. Останню тривалий час очолював Тимофій Іваницький; в ній працювало 4-5 майстрів та учнів. Кравецьку майстерню у Виткові вів Онуфрій Дзьобай (з Оборотова). Колгосп ім. Кірова, до якого приєднали в 1960-х роках колгосп „Нове життя“ із селами і хуторами Сішно, Вілька Сушенська, Оборотів, Тоболів - вів різнопланове господарство. Тут було молочне та м’ясне тваринництво. На початку 1972 р. колгосп закупив у господарствах 88 телят для відгодівлі, взамін вилучених із стада на м’ясо, значну кількість худоби.

Влада підтримувала незаможних селян, нагороджувала добрих і совісних трудівників. В 1946 році було нагороджено орденом „Мати-героїня“ А. Піско, яка народила і виховала 10 дітей. За успіхи в праці орденами і медалями нагороджено: ланкових колгоспу Ю. Беднарську та І. Салагуб; вчителів місцевої середньої школи - С. Собків та Я. Коця, комбайнерів М. Вергуна та В. Гриневича. Добрим словом згадують витківці голів колгоспу О. Питусільника, Д. Гладія; бригадирів - Бажила, Башуна, Я. Стадника, И. Струка, ветлікарів Радевича, Семенюка та ін.

У післявоєнних роках влада організувала в Галичині сільськогосподарські підприємства - машинно-тракторні станції (МТС) з виробничо-технічного і організаційного обслуговування колгоспів на договірних засадах. На Старому Виткові у дворі колишнього палацу Баденіх було створено Корчинську МТС. В 1948 р. цю МТС очолював директор Подоляк і політрук Цмак. Крім правління там працювало понад 20 робітників і технічних спеціалістів. Тоді ж на цій станції було 4 трактори, 1 комбайн, моторна молотарка та ін. техніка. Для охорони МТС у Старому Виткові було створено озброєний загін так званих „стрибків“ („истребительный батальйон“). В його складі були: начальник В. Дибський, а рядові - Р. Бойко, С. Баран, О. Іваницький, С. Крижанівський, В. Кустина, В. Тетервак.

В наступні роки кількість тракторів, комбайнів, вантажних машин зростала.

В 1958 році Верховна Рада СРСР прийняла закон, за яким МТС-и були реорганізовані у ремонтно-технічні станції (РТС), а сільськогосподарські машини держава продавала колгоспам. Таку ремонтно-технічну станцію було відкрито в Радехові, а на місці КорчинськоІ МТС було створено нову державну установу „Станцію з племінної роботи і штучному осіменінню тварин“ (в народі її називали „бичатник“). Вона проводила роботу з поліпшення породних і продуктивних якостей тварин за певною планово-організаційною формою з використанням кращих племінних плідників. Там було 45 племінних бугаїв і 15 баранів. Станція обслуговувала Радехівський та сусідні райони. У штаті було понад 30 співробітників. Серед директорів станції були: 3. Олійник, А. Смішко, М. Василів. У зв’язку з досягненнями у ветеринарній науці, станція у Старому Виткові стала економічно невигідною і її в 1975 р. реорганізували.

Дзьобан О. Історія Нового Виткова. - Львів, 2006., ст. 211-226.
Опитування
Всі

Яку соціальну мережу ви відвідуєте найчастіше?


Популярні новини