» Євреї в Україні і в Виткові
Останні новини
Євреї в Україні і в Виткові

Безперервні напади ворогів на землі Ізраїлю у стародавні часи примушували євреїв шукати притулку за далекими морями, зокрема й у Криму та Причорномор’ї. Втікачі та вигнанці євреї, далеко від батьківщини намагались створити звичайний для них світ традиційного єврейського життя згідно вимог Закону (Тори). Синагоги стали осередком їх духовного життя та єднання.

Найбільші общини євреїв у ХVІ-ХІХ ст. в Україні були у таких містах: Бродах, Чернігові, Славуті, Рівному, Лубнах, Луцьку, Білій Церкві, Корсуні, Львові, Дрогобичі та ін. Тоді багато євреїв жило і в селах. Там вони брали в оренду млини, шинки, наймались управителями поміщицьких дібр. В українських селах євреї за умовами життя опинялись у протистоянні до основної маси людей, змушені були захищати інтереси пана-гнобителя. Але пан часто був далеко від села, а його представник орендар - завжди на місці, поруч. Тому народний гнів у часи повстань на Україні в середині XVII ст., що переростав у народно-визвольну війну, був спрямований також на євреїв.

За часів давньої Речі Посполитої з євреїв стягували поголовні податки по 30 грошей від особи.

Австрійська влада при оподаткуванні в 1774 році збільшила розмір поголовного податку до суми одного злотого, при цьому сплачувано і за дітей вище одного року життя. В новому розпорядженні властей від 16 липня 1776 року залишено поголовний податок під новою назвою „толеранційного податку“ і додано до нього новий податок того самого розміру під назвою подоходного податку. Між толеранційним і подоходним податками була тільки та різниця, що перший був однаковим для всіх євреїв, а другий розкладався індивідуально в залежності від прибутку. Крім того були ще „шлюбні такси“, та інші побори.

Про кількість євреїв у містечках теперішнього Радехівського району свідчать реєстри толеранційного податку Галичини з 1777 року, утому числі:
- Витків - 453 флорени;
- Радехів - 245 флоренів;
- Стоянів - 159 флоренів;
- Холоїв - 304 флорени.

Священним обов’язком єврейських громад було навчання дітей. Навчатися повинні були всі хлопчики віком від 6 до 13 років. Заняття в єврейській школі „хедері“, в давніші часи починались вдосвіта о 7 год., а закінчувалися біля 8-ї вечора. Обід тривав одну година. Роботу вчителя оплачували батьки. В школах здобували основи традиційної єврейської освіти: вивчався Танах, окремі розділи з Тори, початки математики та мови. Навчання було не з легких. Треба було вивчити назви 22-х букв алфавіту та 10 голосних знаків.

В другій половині XIX і поч. XX ст. єврейські діти відвідували загальноосвітні школи разом із християнськими та ін. дітьми у Старовитківській та Нововитківській школах.

До синагоги ходили молитись чоловіки, грамотні жінки читали Талмуд вдома.

Побутова деталь - серед євреїв панував забобон, що коли він їхав фірою у справах якогось торгу, а зустрічав воза зі священиком, то це віщувало лихий інтерес, і єврей, щоби охоронитися від невдачі, кидав позад себе три рази солому, але коли фірман „ксьондза“ це завважував і також подібно відкидав солому, тоді для єврея його інтерес був безнадійним. У Новому Виткові була немала єврейська громада. Ще до пожежі 1904 р. там було три синагоги, серед них одна головна, де молився головний рабін (євреї його звали ребі). Малих рабінів вони називали цадиками, котрі молилися в двох інших домах молитви, та вчили молодь у своїх школах „гайдерах“, передовсім релігії та єврейської грамоти.

Єврейською громадою управляла рада, так званий „кагал“, яку обирала сама громада. Сюди входили лише чоловіки, жінок у „кагалі“ не було. Євреї мали свою ритуальну різню м’яса свою ятку, де продавали кошерне м’ясо.

До скасування панщини 1848 р. витківські євреї були підданими дідичів, платили чинш і відробляли панщинні дні, або ж сплачували за них відповідні грошові суми.
Євреї зберігали свою релігію, ритуали, звичаї, у святочні дні печі їм запалювали не євреї (за винагороду). Вони мали свій, відмінний від інших, одяг: чоловіки носили довгі, чорні блискучі халати, підперезані чорним шнурком. На голову одягалися шапочки - чорні ярмурки, котрі на „шабасові“ дні вкривали ще великими чорними шапками („шабасівками“), обшитими лисячим хутром. Жінки одягали довгі спідниці та блузки, на голову зазвичай клали чорні вельони. Своїм одягом євреї відрізнялися від всіх місцевих жителів, у XX ст. цього звичаю уже не дотримувались.

У християнські свята єврейські крамниці були зачинені. Для бажаючих у ці дні купити якийсь товар, продавали його з „чорного“ ходу. У Виткові навіть у Великодні свята молодь могла купити у „склепі Йошчихи“ коркові кабзлі для- стріляння з „револьвера“.

Єврейські крамарі спритно збували свій товар. Місцевим покупцям, які користувались в громаді авторитетом, знаним ремісникам і господарям, давали товар у борг із сплатою в розстрочку. Більші суми грошей позичали під борговий документ - вексель, який підписував боржник, або інші особи, які згідно вексельного закону, гарантували своїм майном повернення боргу із відповідними відсотками.

В 30-х роках у Новому Виткові були єврейські фірми-підприємництва в галузі торгівлі, а саме:
- Ізаак Штайннурцель - скуп і продаж збіжжя;
- Балдаш Залік - скуп і продаж шкір, клоччя, пір’я;
- Роза Грубер - торгівля мануфактурою;
- Бараш Шміндля - торгівля мішаними товарами;
- Гальперн Хая - торгівля мішаними товарами;
- Пудр[иха]- торгівля мішаними товарами;
- Амбус Соломон - торгівля мукою;
- Сіґаль Фрайда - торгівля кондитерськими товарами;
- Абрагам Манн - власник ресторану;
- Роза Сіґаль - власниця ресторану;
- Сільбас... власник хлібобулочних виробів;
- Перліц ... - торгівля тканинами30, та ін. тут не згадані.

За радянської влади 1939-1941 рр. у Виткові єврейські приватні крамниці перестали, в основному, функціонувати. Євреї перебудовували свою діяльність, пристосовуючись до нових умов. Багаті купці запаси своїх товарів (тканини, шкіри, зерно та ін.) ночами таємно вантажними машинами вивозили в інші міста для нелегального збуту.

23 червня 1941 р. у Виткові були вже нові окупанти - німці. Вони примушували євреїв носити на рукавах жовті пов’язки зі знаком Давида, заставляли працювати на важких роботах: ремонтувати дороги, різати й рубати дерева в лісі тощо. В 1942 р. їх усіх змусили перейти в Радехівське гетто, звідки у Витків вони не повернулись. Винятком була аптекарка Сіґаль з матір’ю. Місцева влада просила німців не брати їх, адже ніде у близьких селах не було аптеки, а люди хворіли, потрібні були ліки. Але ранньою весною 1944 р. гестапівці з Радехова забрали їх і в лісі розстріляли. Небагатьом євреям вдалося урятуватися. В близькому, так званому Сокальському лісі, невелика група євреїв зробила собі під землею добре замасковану криївку, в якій переховувалась. Окремі з тутешніх мешканців, маскуючись, носили їм харчі. Деколи окремі євреї виходили із своїх криївок до знайомих господарів по продукти. Робили це ночами, переважно зимою, під час снігових завірюх, коли і пси ховались у своїх будах, а сніг відразу замітав сліди.

В липня 1944 р., коли в село ввійшли радянські війська, євреї вийшли із своїх криївок. їх було 16 чоловік, серед яких власник довоєнного ресторану Манн зі своїм сином. Серед врятованих були ще лікар та акушерка, яких переховували знайомі. Та ще в Оборотові у шпихлірі Павла Обуха врятувалось три євреї, одного з них звали Фрайн.

Дзьобан О. Історія Нового Виткова. - Львів, 2006., ст. 206-209.
Опитування
Всі

Яка пора року Вам подобається найбільше?


Популярні новини