» Витків під час польської окупації
Останні новини
Витків під час польської окупації
(1919-1939)

23 червня 1919 р. головні країни Антанти укладаючи Версальський договір визнали Польську державу і фактично схвалили анексію Західної України. При цьому окремим пунктом Польща зобов'язалась дати Галичині територіальну автономію і надати українському населенню усі „меншостеві“ права, зокрема: рівність перед законом, право на свою мову і своє шкільництво, віросповідання. Ці зобов’язуючі пункти навіть ввійшли до польської конституції. Проте перечислені права ніколи не забезпечувались. Після окупації Галичини своїми військами польська влада почала переслідувати учасників визвольних змагань, багатьох українців було ув’язнено. Було закрито більшість українських шкіл, скасовано українські кафедри у Львівському університеті, біля 70% українських народних шкіл було перетворено на утраквістичні, тобто польсько-українські. Українців усували від державної та громадської служби. Мови української не допускали до публічного вжитку, а польська шовіністична молодь часто проводила погроми українських культурних та інших установ. Польська влада поступово викорінювала все українське. Навіть ліквідували термін „Галичина“, вводячи назву Всходня Малопольска.

Для удосконалення адміністративного управління Галичиною, яка при австрійському правлінні мала назву Королівство Галичини і Володимири з Великим Краківським князівством, польська влада законом від 3 грудня 1920 р. за № 117 поділила згадану територію на 4 воєводства: Краківське, Львівське, Станіславівське і Тернопільське. Радехівський повіт належав до Тернопільського воєводства.

Радехівський повіт мав два містечка на правах міст: (Радехів і Лопатин) та 53 сільські громади, включаючи містечка Витків Новий, Топорів, Холоїв, Щуровичі. 1 серпня 1934 р. влада розподілила сільські громади за волостями (ґмінами). В Радехівському повіті створено 9 волостей (ґмін).

Волость Витків Новий мала в 1934 р. 106,17 кв.км площі, 1171 будинок та 71193 особи населення.

Щоб ще більше принизити український характер Галичини польський уряд посилав сюди з глибин Польщі осадників, ветеранів польського війська, яким надавав переваги при купівлі розпар-цельовуваної землі.

В меморіалі польського уряду від 31.08.1938 р. стосовно парцеляції в Галичині та Волині були зазначені вимоги до землевласників і властей на місцях, щоб вони сприяли неподільності новостворюваних господарств і щоб вони були у польських руках; сприяли зміцненню і піднесенню польського стану; укріпленню високих цін на землю у західних повітах (з тим, щоб селянин, переселяючись на схід, міг купити 2 морги землі за ціну 1 морга на заході); нові осади колоністів протягом 5-10 років звільнялися від усяких податків.

Велику площу землі у південно-східній околиці Старого Виткова, яка належала дідичам Баденім відвели для парцеляції, де польські колоністи заснували хутір Тарнівку (1920-і рр.) із початковою школою.

Колоністам, які переселися із міст, господарство велося не добре. Окремі з них продавали землю і виїжджали з сім’ями. Решту вивезла радянська влада на Сибір (1940 р.).

Ще в серпні 1920 р. у Витків ввійшли більшовицькі війська Першої кінної армії очолюваної Будьонним. Польські військові частини відступили на Захід. В містечку був створений революційний комітет, головою якого обрано Івана Синькуся. Було складено списки безземельних і малоземельних сімей для виділення їм поміщицької землі. Але здійснити цей намір не вдалося. Бо Червона армія відступила і з нею пішло кілька місцевих чоловіків, серед яких Демчук Петро Федорович та Дзьобай Василь Лук'янович (останній з Оборотова).

Національні утиски, соціальна несправедливість польської влади, викликали незадоволення людей та опір властям. Під час перепису населення в 1921 р. вони ховалися в навколишніх лісах, ховали там свою худобу, а під час виборів до польського сейму в 1922 р. українці відмовлялись брати участь у висуненні кандидатів.

У вересні 1922 р. на Нововитківському тартаку „Галицької деревної спілки“ відбувся страйк. Страйковий комітет очолював машиніст Іван Рибак. Добре організована боротьба страйкарів тривала біля 3-х тижнів. Директор Ротфільд був змушений підвищити зарплату робітникам на 50%, але поновити на роботу звільнених працівників не вдалося.

Місцева влада старалась тримати в містечку „зразковий“ зовнішній вигляд і порядок. Наприклад, плоти-огорожі заставляли фарбувати у білий, або червоний кольори, розвалювали будинки при тракті, які мали непривабливий зовнішній вигляд (розвалили єврейську хату, яка була на протилежному боці аптеки Роєцького) тощо.

Будівлі
Хати та інші господарські будинки були переважно дерев’яні. Хату в основному будували фронтом до вулиці. З цього ж боку робили ґанок, хоч вхід повсякденний до хати був з протилежного боку, тобто з подвір’я, яке оточували інші господарські будинки: стодола, хлів, шопа, шпихлір. Останній переважно був у заможніших господарів. У плані хата складалася з сіней, що розділяли її на дві частини, з одного боку була кімната і комора, з другого кімната і ванькир. В кожній кімнаті було по два вікна, у ванькирі одне, в коморі вікон не було, а тільки невеличкий отвір у верхній частині з дерев’яною закривкою.

Підвалини робили дубові, які клали на призьбу, а в міжвоєнних роках XX ст. заможніші господарі, підвалини клали на підмурівок з особливої цегли.

В основному хати до XIX ст. будували в зруб, щілини шпаклювали мохом і вибілювали глиною, підлоги були глинобитні. У XX ст. підлогу робили із соснових дощок, стіни заможніші господарі штукатурили вапняним розчином як з середини, так і ззовні. Дахи на хатах були чотирисхилі, покриті житніми солом’яними сніпками, роги і коник — китицями. Китиці на конику притискали дерев’яними хрестовинами. З кінця XIX ст. як покрівельний матеріал багатші господарі використовували оцинковану бляху, зрідка цементну дахівку.

Біля хати було подвір’я, яке оточували господарські будівлі та шопа, яка служила для складання дров, зберігання воза, саней, інших господарських знарядь. Стодола посередині мала глинобитний тік, а по обидва боки - запілля для снопів, соломи.

Хлів переважно будували без вікон, на стелю із дощок клали сіно, отаву, одночасно утеплюючи його, а стіни на зиму обкладали загатою. На подвір’ї між хатою і стайнею копали студню (колодязь), який до XIX століття дилювали дубовими дошками, а наземну частину закінчували так званою дерев’яною цямриною. Воду зі студні витягали журавлем. У XX столітті студню кріпили у більшості господарств бетонними циліндрами, а для витягування води практикували коловорот з корбою та довгим ланцюгом.

У 30-х роках у Новому Виткові було 410 господарств, у яких числилось 615 га землі (рілля, луки) і 10 га лісу, а у графа Бадені 342 га землі (рілля, луки, пасовища) і 784 га лісу. Із усіх згаданих господарств — 9 вважалися заможними, хоч мали всього 9 12 моргів землі, 45 господарств були безкінними. 210 сімей землі не мали (це в основному євреї), вони на життя заробляли торгівлею чи ремеслом.

В жнива збіжжя у снопах возили до стодоли, молотили ціпами, а заможніші господарі мали молотарки на кератовій тязі — це Дам, Баран, Совінський, Дедьо, Келлєр, Луцик П. та деякі інші.

Господарі тримали багато корів, свиней. Овець не розводили через те, що Нововитківське пасовисько-Вигін був переважно мокрий: вівці хворіли на „мотилицю“. Господарі тримали багато курей, а ті, що жили близько Вигона — зграї качок і гусей.

У центральній частині Нового Виткова єврейські будинки переважно були цегляні двоповерхові, покриті бляхою.

Податки за Польщі сплачували восени, після того, як зберуть з поля частину врожаю та його продажу. Від морґа землі сплачували до канцелярії ґміни - один злотий. Худобу випасали на громадському пасовищі „Вигоні“, за що також платили податок, який йшов у громадську касу. За корову, коня платили - 5 злотих на рік.

Якщо хтось не сплачував своєчасно податку приїздив екзекутор і списував: корову, коня, теля, перину тощо. При дальшій несплаті - ліцитація. Побутував жарт: на запитання дитини чи є щось гіршого від чорта - відповідь була така: так — екзекутор, а то чому? - коли мама доїла корову, а та її копнула, мама сказала: „а щоб тебе чорт забрав“. Чорт корови не забрав, лише екзекутор... .

І за сторожового пса був податок. Для собак виготовлялися так звані ментелі з номером з одного боку й зображенням собачої голови з другого. Ці ментелі обов’язково треба було купувати й чіпляти собакам на шию.

Земля як приватна власність тоді продавалась і купувалась. Один морґ землі (0,56 га) коштував від 1500 до 2000 злотих (100 злотих — приблизно 12 доларів США). Ціна залежала від якості ґрунту і віддалі від Виткова.

Продукція сільського господарства була дешевою. Центнер пшениці коштував 17—20 злотих, жита — 15 16 зл., картоплі — З зл„ кілограм масла - 3-3,5 зл.; корова - 200-250, кінь - 180-250 злотих.

Промислові товари були дорогі: велосипед - 120-180, кінний плуг - ЗО, пара борін - 25, кінна молотарка - 800 злотих; 1 літр нафти - 30-36 грошів, 1 кг солі - 32 гроші, 1 кг цукру - 1 злотий тощо.

Транспорт
В часи панщини використовували у транспорті волів та коней. В другій половині XIX ст. тягловою силою в гужовому транспорті були, в основному, коні. Віз, окутий залізом - літом, весною і осінню, а зимою дерев’яні сані. Обов’язковими були на возах прив’язані до драбин таблички із написаними на них прізвищем й ім’ям власника воза, села чи містечка та повіту, де проживав власник транспорту. Австрійська, польська та німецька поліція стежила за цими розпізнавальними знаками, штрафувала господарів, які не дотримувались цього розпорядження. При їзді возом „бурком“ заборонялося їхати обочинами шляху — хоч пересування кам’яною дорогою негативно відбивалося на возі. Легше було їхати при сухій погоді польовою частиною шляху, хоч це забороняли дорожні охоронці „стражники“ та поліція, щоб не робили ям на „банкетах“. В 1920-х роках влада збудувала дорогу Радехів—Витків з кам’яним покриттям, в окремих місцях при відсутності каменя-гравію, тверде покриття робили із цегли. У другій половині 1930-х років з Виткова на Львів курсував невеликий автобус, його гараж стояв на початку Павлівського гостинця. Цим автобусом в основному користувалися витківські крамарі, інтелігенція, священики тощо.

Суспільно-політичне життя Виткова
Польська влада у 30-х роках піддавала віруючих окремих віросповідувань асиміляційним впливам польської культури у продержавному дусі, а також де це можливо, як наприклад, слов’янських меншин, процесу спольщення в ділянці релігійно-церковного життя, оточували виразною і рішучою опікою.

В Новому Виткові асиміляції піддавались Янко (Іван) Микетюк (Яґуня) та Мар’ян Горбачевський. Вони перейшли на римо-католицький обряд. Останній вступив до польської організації „Стшельци“, відвідував їхні зборища. Обидва перестали ходити до церкви, а відвідували богослужіння в костелі. Польськими ксьондзами у Виткові тоді були Юзеф Ляхцік і Тадеуш Пілявський. На початку 1942 р. Яґуня і Горбачевський виїхали у Польщу.

В 1938 р. на Старому Виткові поліція арештувала двох кузенів Кривих, обидва на ім’я Степани, а також Петра Вронського. Арештували їх за розкидування летючок у зв’язку зі смертю Є. Коновальця. Спочатку вони сиділи у Золочівській в’язниці, а потім їх запроторили у тюрму Святий хрест. Після розпаду Польщі вони вернулись додому.

У Новому Виткові в 1939 році проживало 2230 осіб, в тому числі: 1040 українців, 490 римо-католиків і 700 євреїв. Взаємовідносини між ними були, в основному, добросусідськими. У греко-католицькі свята поляки нічого не робили в полі, на подвір’ї, щоб не ображати почуття віруючих українців і навпаки — українці старались шанувати відповідно польські свята. Богослужіння у церквах Нового і Старого Виткова відбувались почергово - одна неділя чи свято в одній церкві, а наступна в другій. Тому окремі бабусі з Нового Виткова, яким тяжко було зайти на Старий Витків - ходили до костела. В суботні дні тижня євреї виходили із своїх домівок і йшли на прохід Корчинським гостинцем до лісу „подихати“ свіжим повітрям. У неділі та урочисті свята такі проходи практикувала українська молодь, а вечорами співали пісень.

У читальні „Просвіти“ у неділі та святкові дні після богослужень у церкві, проходила відповідна робота з підготовки аматорських вистав, репетиції хору, читання періодичних видань, іншої літератури. Вечорами часом тут були аматорські вистави, або ж музика - танці, де інколи Іван Венцак показував новий танець - танго.

Молодь польської національності культурні міроприємства проводила, групуючись у товаристві „Стшельци“. Серед активних учасників цього товариства були: С. Круліцький, В. Лінард, С. Со-б’єцький, М. Пйотровський. їх „штабом“ був двоповерховий будинок в центрі містечка, де також знаходився притулок дітей-сиріт, якими опікувались чотири монашки і ксьонзи.

Постерунок польської поліції із невеличкою кімнаткою-в’язницею розташовувався на початку Павлівської дороги. В 30-х роках поліційними службовцями тут були: Батинський, Ґавелда, Ґілєвич, Одзґа.

„Рідна школа“ та громадське життя у Виткові
У середині 30-х рр. у Старім Виткові діяв гурток товариства „Рідної школи“. Це товариство з центром у Львові підтримувало і розвивало національні приватні навчальні заклади, особливо в містах. Польська влада поступово ліквідовувала українські школи. Потрібно було власними силами створювати навчальні установи у т.ч. ремісничі училища, гімназії тощо. Витківський гурток „Рідної школи збирав кошти на цю благородну справу. Найбільше грошей збирали молоді і старші люди під час різдв’яних колядувань, на молодіжних забавах тощо. Організатором цього гуртка був господар села, член управи читальні „Просвіта“ Іван Фарина, учасник визвольних змагань з часів Першої світової війни. При „Рідній школі працював гурток „Доросту“. Щоб молодь села ставала національно свідомою, у цих гуртках читали літературу - історію та географію У країни тощо. „Доріст“ готувався до майбутніх змагань за волю України.

Вишивки, один з найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат уживалися в побуті: на предметах одягу, на чоловічих сорочках, жіночих блузках, запасках, сердаках тощо. їх також використовували на предметах домашнього вжитку - обрусах, пошивках, рушниках тощо. Найбільш уживані кольори вишивок - чорні й червоні. Вишивками прикрашали й церковні предмети, зокрема хоругви, образи й різноманітну процесійну атрибутику.

Серед нововитківських вишивальниць тих часів слід згадати Софію і Юстину Манько, Ольгу Мишугу, Тетяну Карплюк, Ганну Клочко, Ольгу Іваницьку, Марію Возняковську. А в післявоєнних роках варто згадати Оксану Луцик, Марію Білянську, Оксану Клочко тощо.

Громадське життя Оборотова мало чим відрізнялося від сусідніх сіл, хоч були деякі особливості. Так, громада хутора ще 1848 р. поставила в центрі поселення дерев’яний хрест на честь скасування панщини. Біля цього хреста відбувалися важливі заходи жителів Оборотова. Зокрема тут посвячували паски перед Великодніми святами; для цього сюди приїжджав священик з Виткова; відбувалися великодні забави - гагілки тощо. Опікувався цією історичною пам’яткою загальношанований оборотівський господар Теодор Ковальчук, пізніше хрест він замінив новим з огорожею.

Місцеві майстри виробляли тут різні побутові речі - особливої конструкції залубні сани, різьблені меблі. Займались художньою вишивкою. Так, Павло Миколайчук різьбив дерев’яні рамки з узорами вишивки в кольорах (1930-і—1950-і рр.). Стефанія Карплюк виділялася майстерністю художньої вишивки як для побутового ужитку, так і для прикрашення предметів Старовитківської церкви. Вона була довголітньою сестрицею у згаданій церкві".

Ще в серпні 1939 р., коли вже “пахло“ війною деякі з мешканців Оборотова і Виткова старалися запастись такими необхідними речами як сіль, нафта (гас). Над містечком раз в раз пролітали військові літаки. А з перших днів вересня, коли вже йшли бої польських військ з німецькими переважаючими силами, через Витків їхало багато машин, в тому числі і з дуже заможними втікачами-пасажирами. Хоч надворі було тепло, окремі пані були одягнені у дорогі футра, а на пальцях, шиях — коштовна біжутерія. Вночі окремі з них зупинялися на нічліг в заможних господарів. А деякі польські родини залишалися ще й на другу ніч, очевидно не мали відповідного транспорту для втечі в Румунію.

А в кінці другого тижня настало якесь затишшя. Польща була розбита, совєтська армія наближалася до наших осель. Але про це в іншому розділі.

Ремесла
Ремесла - це дрібні виробництва при примітивному знарядді праці для задоволення господарських потреб, а давніше і військового облаштунку, а також різноманітного будівництва тощо. Із відмиранням натурального господарства ремесла відокремилися від домашнього виробництва, все більше спеціалізуючись зосереджувалися у містах і містечках як дрібні підприємства. Вироби ремісників переважно були на замовлення, а менше на ринок, продаж. У ремісничих закладах як правило не було поділу праці. Існувала допомога членів родини, а також підмайстрів - челядників чи учнів практикантів. Ремісник-майстер був власником майстерні та засобів виробництва і сам був самостійним виробником якогось предмета, здатний його виконати від початку до кінця. Ремесла вирізнялися від кустарної промисловості тим, що ремісники своїм хистом, досвідом із спеціалізованим навчанням творили окрему, доволі замкнену групу міщанського стану, а кустарні промисли є переважно додатковим заняттям, у сільському господарстві у вільний від сільських робіт час. У Виткові ремісники були обох вищезазначених типів. Частина ремісників мала певне сільське господарство - землю, робочу та іншу худобу, знаряддя праці на землі і ін. Були ремісники, які мали свої майстерні, у яких працювали челядники, учні, які навчались ремесла. Ряд із цих ремісників не мали землі (зокрема євреї) і їх фах був основним для життя.

Торгівля
Новий Витків славився ремеслами і торгівлею. Ремісники виготовляли вироби на замовлення, а також збували свій товар на місцевих ярмарках, які відбувалися тут щотижня по четвергах, а також на ярмарках у Крехові, Кам’янці-Бузькій, Сокалі, Кристинополі.

У містечку було тоді сім корчм. Ярмарки тут відбувалися починаючи з австрійських часів, за польського окупаційного і частково за німецько-фашистського режимів.

Селяни з навколишніх сіл привозили свої товари на центральну торгову площу, за винятком худоби (коней, корів, свиней, овець), останню продавали на торговиці - площі у північно-східній частині містечка. На центральній ярмарковій площі, у магазинчиках (склепах) йшла торгівля ремісничими, сільськогосподарськими товарами. Йшла торгівля тканинами, залізо-скоб’яними та іншими товарами. В корчмах, винарнях часто-густо вторговані гроші пропивалися.

Кнайпа (ресторан) Мана
Цей ресторан привертає особливу увагу. Він містився у їх власному будинку, вимурованому після пожежі 1904 р. Через дорогу з протилежної сторони церкви св. Вознесення. До нього заходила розмаїта публіка: міщани, ремісники, торгівці, мешканці передмістя та проїжджі гостинцем із близьких і дальших місцевостей. Кожний міг з’їсти і випити в міру своїх фінансових можливостей, а при цьому маючи впевненість, що їх обслужать солідно і якісно. Хоч холодильників тоді не мав, зате робив запас льоду в своєму льоху. Завсідники цього закладу пам’ятали чимало різних пригод. Так, якось під час однієї добряче випитого алкоголю за столиком виникла сварка, кинена гальба не попала в голову супротивника, а у вікно, скло розлетілося. На добровільну вимогу Мана винний нової шиби не вставив. Втрутилася поліція і скандаліст таки відкупив шибу. Але згодом знову сідав за столик у тому ж місці та, добряче хильнувши питав власника кнайпи:
„Пане Ман, а чия то шиба?
-Та ж ваша, пане!
- Як моя, то я її маю право розбити“. І розбив скло.

Власник ресторану не оскаржував більше скандаліста, своїм коштом робив ремонт. Гостинний Ман цінував своїх клієнтів. Тут завжди були алкогольні напої фірми Бачевських, Буське пиво, різні копченості, вепрові котлети, мариновані оселедці, „москалики“ рибки, та інші закуски

У ресторані Мана, переважно обслуга і товар дорожчі хоч на один цент; не треба забувати, що тоді цент — то було щось, недарма казали: „без цента не буде гульдена“.

Ремісничі майстерні
Всередині майстерні існувала ієрархія, переважно триступенева - майстер, челядник, учень. Молодь починала навчання від стану учня. Учень переважно проходив певний іспитовий термін, під час якого перевіряли здатність кандидата виконувати дане ремесло. Пізніше наставав термін самого навчання, який в залежності від фаху тривав декілька років. За навчання платив учень або його батьки. Деколи навчання проходило без оплати, але тоді учень змушений був додатково працювати на майстра. Челядник для підвищення своєї кваліфікації повинен був здійснити мандрівку в інші міста краю. Якщо з якихось причин челядник не міг удосконалити своєї майстерності, то це вважалося недоліком у його фаховості. Серед нововитківських майстрів боднарів відзначимо (кінець XIX - поч. XX ст.) Андрія Тем бурського, про нього пише у своїх спогадах-життєписі Іван Улицький. Про майстрів-шевців 1920-х - 1930-х років є згадки в архівний документах з історії читальні „Просвіти“, ними були: Андрій Вишинський, Онуфрій Дзьобай; крім того шевські майстерні мали ще Мишуга Іван, Питульник Олександр; столярну майстерню Сенькусь Теофіл та ін.

За радянської влади у Виткові були державні майстерні-артілі: кравецька та шевська.

Склад верств населення
Нововитківська міщанська верства населення включала в себе різноманітні групи людей, пов’язаних ремеслом, торгівлею, сільським господарством як власністю. Чисельність цієї верстви у міжвоєнний період дещо зросла. У ній виділялися дві відмінні групи:

I. Меншість — так званих успішних власників:
II. більшість - верства бідніших міщан:

Зазначимо, що вищезгадані ремісники були власниками більших чи менших земельних угідь і займалися сільським господарством.

Міщанство витківське різко диференціювалося за національною ознакою на євреїв, українців, поляків. Євреї тут переважали, їх було біля 200 сімей, понад тисячу осіб, що займали добрі позиції в торгівлі, а також в ремеслах. Торгівля майже повністю потрапила в руки євреїв. У розглядуваний період у Новому Виткові було понад 20 точок торгівлі.

Була тут пекарня з торгівлею хлібо-булочними виробами. Крім того, євреї займалися ремеслами: кравецтвом, бляхарством, шевством; працювала лазня, три перукарі, годинникар (ремонт годинників) та ін.

Приватна аптека Болеслава Роєцького (власник дібр в селі Андріївна), лікарі-терапевти; Лобачевський, Іван Стек, акушерка, ветеринарний лікар, стоматолог Іван Венцак. У цей період дещо зросла в містечку нова соціальна верства - інтелігенція або люди, пов’язані з розумовою працею. До неї відносилися вчителі, медичний персонал, духовенство (священики, монахині дитячої захоронки), державні службовці (війт, лісничий - Риґер).

Дзьобан О. Історія Нового Виткова. - Львів, 2006., ст. 178-195.
Опитування
Всі

Яку соціальну мережу ви відвідуєте найчастіше?


Популярні новини