Телефон для зв´язку:
(03255) 73-1-35
» » Спогади про О. Мишугу у газеті "Кримська світлиця"

Спогади про О. Мишугу у газеті "Кримська світлиця"

19 серпня 2011, П'ятниця
708
0
0

Слава Ісусу Христу!
Шановні друзі, надсилаю вам вирізку з журналу «Україна» 60-х років (точніше не пригадую) - уривок спогадів когось із сучасників про славетного співака Олександра Мишугу. Я одержував цей журнал у селищі Соснівка Зубово-Полянського району Мордовської АРСР, полярний пункт № 1, де відбував своє. Уривок цей неповний, журнал, на жаль, не зберігся, але тут інше символічне: звідки було знаття півстоліття тому, в далекій Мордовії, що цей журнальний аркушик «заговорить». Це справді лише українська пісня здатна таке пережити...

З повагою,
Зиновій КАРАСЬ,
колишній політв’язень.
м. Коломия Івано-
Франківської області.


Я мав велику насолоду бачити й слухати славетного співака та громадського діяча Олександра Пилиповича Мишугу, якого за його чудовий ліричний тенор називали «українським соловейком». Вперше я побачив його у листопаді 1898 року на урочистому святкуванні столітнього ювілею «Енеїди» І. П. Котляревського, у так званому «Літературно-артистичному товаристві» на Рогнідинській вулиці в Києві. Засноване за два роки перед тим, у часи чорної миколаївської реакції, дружними заходами Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Лесі Українки та її матері Олени Пчілки Товариство незабаром перетворилося на справжнє вогнище української культури. На різні вечори й доповіді, що влаштовувалися тут, пливом пливла молодь, позбавлена за того жахливого часу не тільки української школи, а здебільшого, навіть можливості читати українські книжки.
Отож, у «Літературно-артистичному товаристві» й довелося відзначити ювілей «Енеїди», бо царська влада не дала дозволу влаштовувати такий вечір ні в тодішніх київських театрах - Соловцовському та Бергоньє*, ні в колонному залі купецького зібрання**. Узагалі, тепер навіть важко уявити, після яких довгих та наполегливих клопотань, що доходили аж у Петербург до міністра внутрішніх справ, дістали, нарешті, таку обмежену «ласку». Усе ж знаменний вечір став святом української культури. Всі квитки було продано заздалегідь, і я, тодішній п’ятнадцятилітній юнак, зміг потрапити туди тільки завдяки своєму старшому братові, співакові в хорі Лисенка.
Варто відзначити, що в Києві тоді не було оперного театру, він за кілька років до цього згорів і наново був збудований пізніше. Отже, Олександр Пилипович не працював того часу тут, а приїхав спеціально, щоб виступити на ювілеї. Таким палким патріотом був О. П. Мишуга, так гаряче завжди відгукувався на всі більш-менш визначні події у житті свого народу.
Доволі просторий, але порівняно невисокий і задушний зал Товариства був переповнений. Після доповіді про українську літературу (я вже не пам’ятаю, чиєї саме) почався великий концерт. У ньому взяли участь такі корифеї українського мистецтва й літератури як Микола Лисенко зі своїм чудовим хором, Микола Садовський, який з властивою йому теплотою й виразністю прочитав шевченківське «На вічну пам’ять Котляревському»; а Михайло Старицький, крім свого, присвяченого творцеві «Енеїди», вірша, читав відому поезію присутньої тут же Лесі Українки «У кожного люду, у кожній країні».
Виступив на вечорі уже відомий тоді артист Олександр Пилипович Мишуга, якого захоплено зустріли всі. Природа щедро обдарувала Олександра Мишугу не тільки найніжнішим ліричним тенором, а й чудовою, класичною зовнішністю. Він був високого зросту, ставний, з виразними оксамитовими очима. Видатні примадонни Олімпія Боронат, Медея Фігнер, Марія Гай вважали за щастя співати з ним. Особливо запало мені в пам’ять, як неповторно хороше виконав співак шевченківський вірш «Огні горять» у музичному оформленні М. В. Лисенка. Бурхливими оплесками, що перекочувалися з краю в край, та вигуками «Слава!» дякував йому зал.
Діяльність О. П. Мишуги не обмежувалась тільки його виступами. Бо навіть маючи змогу пожинати лаври на європейській сцені, він облишив артистичну кар’єру для скромної й матеріально не дуже вигідної ролі викладача співів у першій українській музичній школі М. В. Лисенка. Разом з ним Мишуга виховав цілу плеяду видатних співаків, які потім працювали не тільки в Україні, але й скрізь по Росії - у тому числі, у Московському Большому театрі.
Перебуваючи в Києві, Олександр Пилипович брав найактивнішу участь у громадському житті, був у дуже добрих стосунках з родинами Старицьких, Косачів, особливо з Ларисою Петрівною - Лесею Українкою. Близько зійшовся з друзями Лесі, марксистами С. Мержинським, П. Тучапським, І. Щербою, Б. Едельманом, В. Крижанівською-Тучапською.
Мишуга не був ніколи вузько обмеженим українофілом, мав серед росіян численних друзів - таких, як Шаляпін, Соловцов, Купрін. Та він безмежно любив Україну, був відданим її сином. Пригадую зі слів Марії Михайлівни Старицької випадок, що стався в Кисловодську. Чи то Олександр Пилипович гастролював там, чи лікувався нарзанними водами, але якось зайшов до Федора Івановича Шаляпіна на його дачу в Ребровій балці - й раптом почув українську пісню. Виявилось, що то співали дівчата-козачки із сусідніх станиць, працюючи в садку. Дуже зацікавлені, Мишуга й Шаляпін підійшли до них і стали розпитувати, від кого вони навчились українських пісень. «Від наших матерів», - була відповідь.
- Ах, он воно що! - пригадав Мишуга. - Це ж нащадки отого так званого дівочого набору ще за цариці Катерини, коли з України відірвали з родин двадцять тисяч молодих дівчат і погнали пішки аж у передгір’я Кавказу, щоб віддати їх заміж за терських неодружених козаків... Та от зберегли ці дівчата свою рідну стихію - свою пісню - і передали дочкам, онучкам і правнучкам.
Закінчуючи розповідати про це Марії Михайлівні, Олександр Пилипович додав:
- Отак українська пісня лунає від самого Закарпаття, від Ужгорода, Мукачевого, Пряшева аж до Кубані, П’ятигорська, Кисловодська, Владикавказа. От така наша славна піснями співоча Україна!..

* Теперішні театри іменіІ. Франка та імені Лесі Українки.
** Теперішня філармонія.

Обговорити
Додати коментар
Коментарі (0)
Веб-ресурси
pres
vru
loda
up
mermu
mrong
lor
Увійти через: